Who said that the words have no value now?
Our words that are being written in the air
with an incandescent iron of breath,
that are clotted like blood on the pale lips,
are biting into the soil under our feet,
settling down on our clothes and shoes
like dust from the ruined homes.
Our words
are stretching to our dear ones – to everyone who is scattered
all around the country’s map that’s shot through,
along the tough connection wires attached to the heart,
along the tight ropes of co-lasting.
How much we can love together.
How much we can hate.
The words we put into the backpack
just before leaving.
The words we grab
to maintain who-knows-what balance,
when the ground is beaten from under our feet, like a rickety stool.
The words we are pressing to a gaping wound,
the torn tender belly of safety,
still in their teens.
Our words, hard and protuberant from rage,
black from grief,
like a concrete ceiling of an old bomb shelter.
There is nothing more durable than them,
nothing more everlasting.
17/03/2022
Translated by Ella Yevtushenko
Column edited by Emilia Mirazchiyska
Originale text:
Хто сказав, що слова зараз не мають ваги?
Наші слова, які пишуться на повітрі
розпеченим залізом подихів,
кривавими згустками разять на поблідлих губах,
вгризаються в ґрунт під нашими ногами,
осідають на одяг і черевики
курявою від зруйнованих домівок.
Наші слова
тягнуться до близьких — до всіх, розкиданих
простріленою мапою країни,
міцними дротами сполучень, причепленими до серця,
тугими линвами співтривання.
Як сильно ми спільно можемо любити.
Як сильно ненавидіти.
Слова, які згрібаємо у наплічник
в останню мить перед виходом.
Слова, за які хапаємося,
щоб утримати хтозна-яку рівновагу,
коли з-під ніг вибивають землю, як хитку табуретку.
Слова, якими притискаємо зяючу рану,
розпанаханий тендітний живіт безпеки,
ще підлітки.
Наші слова, тверді та опуклі від люті,
чорні від горя,
як бетонне перекриття старого бомбосховища.
Немає нічого тривкішого за них,
нічого непроминальнішого.
17.03.2022
